– Нумо гратися, Кицюню, в Чорну Королеву. Знаєш, що я думаю? Якби тобі отак сісти та згорнути на грудях передні лапки, ти була б викапана Чорна Королева! От спробуй, золотко!
Аліса взяла із шахового столика Чорну Королеву і поставила її перед кошеням: мовляв, дивись і наслідуй!
Проте нічого з того не вийшло, і насамперед тому, що, коли вірити Алісі, кошеня нізащо не хотіло як слід згорнути лапки! Тож за покару Аліса виставила його на камін перед Дзеркалом – хай бачить, яке воно вреднюче.
– Якщо ти зараз же не схаменешся, – додала вона, – я спроваджу тебе он туди, за Дзеркало. Ну, що ти на це скажеш?
– От якби ти менше говорила, а більше слухала, я б розповіла тобі дещо про Задзеркальний дім. По-перше, як бачиш, там є світлиця – точнісінько, як наша, тільки все там навпаки. І все добре видно, коли стати на крісло, – усе, окрім каміна. Ох, і кортить же кинути на нього оком! Цікаво, чи горить у них взимку вогонь? Бо це завжди таємниця, – хіба як закуриться наш камін – тоді й там з'явиться димок. Правда, дим вони можуть пускати задля омани – щоб ми подумали, ніби й у них горить вогонь… І книжки в них подібні до наших, тільки слова не так написані. Я це знаю напевно, бо якось показала їм нашу книжку, а вони мені – свою.
– Ну то що, Кицюню, хочеш пожити в Задзеркальнім домі? Цікаво, чи давали б тобі там молока? Хоча, може, задзеркальне молоко й не питне… Отак-то, Кицюню… А далі йде задзеркальний коридор. Якщо двері нашої вітальні. розчахнути навстіж, очам відкривається краєчок коридору в тім домі – поки його видно, він точнісінько, як наш, але, хтозна – може, там, де його не видно, він геть інший?.. Ох, Кицюню-любуню… От якби нам з тобою пробратися в Задзеркалля! О, скільки там, мабуть, чудес!
– Нумо гратися, Кицюню, ніби ми вже там: ніби дзеркало розтало і крізь нього можна пройти, мов крізь туман… О, диви, диви, воно вже, мов туман! Пройти крізь нього тепер – невелика штука…
Кінець цієї тиради Аліса виголосила вже стоячи на каміні, хоча й сама не пояснила б, як там опинилася. А дзеркало й справді стало повільно танути, як лискучо-срібляста мла.
Мить – і Аліса пройшла крізь нього й легко зіскочила в Задзеркалля. Найперше вона глянула, чи горить у каміні вогонь, і радісно пересвідчилася, що таки горить, – так само яскраво та весело, як і той, що лишився вдома.
– О, буде мені тепло, як вдома, – подумала Аліса. – Ба навіть тепліше! Бо ніхто мене тут не гнатиме від вогню. От буде смішно: бачити мене тут – бачитимуть, а дістати не зможуть!
Вона почала роззиратись і не без подиву зауважила: все, що видніло з їхньої вітальні, було звичайним і нецікавим, зате решта все – якраз навпаки… Картини на стіні біля каміна здавалися живими, а знайомий годинник на полиці каміна (у Дзеркалі було видно тільки його затилля) мав обличчя якогось карлуватого дідка, що, знай собі, до неї посміхався.
– У нашій вітальні більше порядку, – відзначила подумки Аліса, примітивши у попелі під каміном кілька шахових фігур. Враз вона здивовано зойкнула і присіла навпочіпки: шахові фігури рухались – гуляли! парами!
– Он Чорний Король з Королевою, – промовила Аліса (пошепки, щоб їх не сполохати). – А он Білий Король з Королевою, верхи на лопатці… А он прогулюються попідручки дві Тури… Здається, вони мене не чують…
Аліса нагнулася ще нижче.
– І, напевно, не бачать… Дивно, але мені чомусь здається, ніби я – невидимка…
Тут, на шаховому столику, в неї за плечима щось вискнуло. Аліса рвучко озирнулася й побачила, що то перекинувся Білий Пішак і хвицяє ногами. Вона з цікавістю ждала, що буде далі.
– Ой! Моє малятко! – зойкнула Біла Королева і так несамовито зірвалася з місця, що звалила в попіл Білого Короля. – Моя Лілейка! Моя вінценосна киця! – і вона подерлася догори по ґратках.
– Вінценосна пиця! – скривився Король, тручи забитого при падінні носа. Йому не гріх було й побурчати, бо він із голови до п'ят викачався в попелі.
Аліса дуже хотіла чимось прислужитися, а що бідна Лілейка аж заходилася вереском, то Аліса підхопила Королеву й поставила її на столик поруч із галасливою донею.
Королева хапнула повітря й ошелешено сіла: від стрімкої подорожі їй так забило дух, що хвилину-другу вона тільки мовчки тулила до себе крихітну Лілейку.
Трохи віддихавшись, вона гукнула до Білого Короля, що понуро сидів у попелі.
– Стережи…ся вулкану!
– Якого вулкану? – перепитав Король і тривожно зазирнув у камін, певно, гадаючи, ніби там – найпідхожіше для вулкану місце.
– Того, що мене у повітря… висадив, – проказала Королева, ледь переводячи дух. – Вибирайся нагору звичним… шляхом… щоб і тебе не… висадило!
Аліса довго дивилася, як важко – з поперечини на поперечину – Король пнеться каміновими ґратками, і нарешті сказала:
– Ну, так ви й за день до столика не доберетесь. Може, краще я все ж допоможу?..
Але відповіді не було: Король, очевидно, Адіси просто не чув і не бачив.
Аліса взяла його якомога обережніше і піднесла в повітря вже не так рвучко, як Королеву, – щоб, бува, і йому не перехопило дух. Та перш ніж поставити Короля на столик, вона надумала трішки обчистити його від попелу.
Опісля вона розказувала, що зроду не бачила такої гримаси, як у Короля, коли той скумекав, що його несуть і чистять невидимі руки. Він так отетерів, що не міг навіть закричати, тільки очі йому дедалі витріщалися, а рот дедалі роззявлявся. Алісу почало тіпати зі сміху, рука її затремтіла, і вона ледь не впустила Короля додолу.
– Будь-ласка, не корчте таких гримас, – попрохала Аліса, зовсім забувши, що її не чують. – Ви мене смішите, і я вас ледве втримую! І не роззявляйте рота аж так, бо наковтаєтесь попелу!.. Ну ось, тепер ви, здається, досить чепурненький! – сказала вона і, пригладивши Королю волосся, поставила його побіч Королеви.
Король одразу ж беркицьнув голічерева і лежав як неживий, – аж Аліса стривожилася й пішла шукати води, щоб його покропити. Вона обійшла всю світлицю, але нагледіла хіба що пляшечку чорнила, а коли вернулася з нею до столу, з'ясувалося, що Король уже оклигав і злякано перешіптується з Королевою – так тихо, що Аліса заледве могла щось розчути.
– Повір, голубонько, – бідкався Король, – я похолов аж до кінчиків вусів!
– Але ж ти не маєш вусів, – здивувалася Королева.
– Жахлива мить! – правив своєї Король. – Повік її не забуду!
– Забудеш, – заперечила Королева, – хіба що запишеш.
Аліса з цікавістю дивилася, як Король добув із кишені величезного записника і взявся щось там мережити.
Раптом їй сяйнула одна думка: вона вхопилася за кінчик олівця, що сягав Королю аж за плече, і почала писати замість нього!
Бідолаха Король і геть спантеличився: спершу він мовчки борюкався з олівцем, проте пересилити Алісу було годі.
– Серденько, чуєш, – прохрипів Король. – Я мушу завести собі меншого олівця! З цим я не можу впоратись: він пише геть не те, що я хочу.
– І що ж він пише? – перепитала Королева, зазираючи до записника (де Аліса тим часом устигла вивести: «Білий Кінь з'їжджає вниз по кочерзі… І страшенно хилитається…»). – Ні, ти ж хотів записати зовсім не те!..
На столику лежала якась книжка, й Аліса стала її гортати, час від часу позираючи на Білого Короля (вона за нього й досі потерпала, тримаючи чорнило напохваті – на випадок, якби він знову зомлів). Вона погортала сторінки і спробувала щось прочитати.
– Тут усе казна по-якому! – сказала Аліса подумки.
А виглядало воно так:
узруВ-узруВикся ікмивш і,ьнежамс вуБ,івжурк в илиларіпС,икшасп в илшй икьлумарам І.іволод ілурт кЯ
Якийсь час вона сушила собі голову над цією дивовижею, аж врешті її осяяло:
– Це ж бо Задзеркальна Книжка! Досить піднести її до Дзеркала – і всі слова стануть на місця!
Тож ось якого вірша прочитала у книжці Аліса:
Курзу-Верзу[3]Був смажень, і швимкі яскиСпіралили в кружві,І марамульки йшли в псашки,Як трулі долові.
«Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,То зубий дряполап!Не знайся з птицею Зу-зуІ велезнем Хап-Хап!»
Меча-штрича він в руки взяв,Тропив ворожий слід,І в думній тужі спочивавПід дервом діодід.
Та раптом – цвист! оглушний цвист!Кругом погонь вашить,В тримучім лісі никне лист —Курзу-Верзу телить!
Він раз мечем! він два штричем,Аж кервиться торва!І барбаризнула з плечейСміюцька долова!
«Ти вбив грозу Курзу-Верзу?Ти, слинку, чудодець!«О лавний день! Стрибай пісень,Тодімо у ханець!»
Був смажень, і швимкі яскиСпіралили в кружві,І марамульки йшли в псашки,Як трулі долові.
– Вірш начебто хвацький, – мовила Аліса, дочитавши останній рядок, – а все ж доволі мудрований! (Вона, бач, не зізнавалася навіть перед собою, що не втямила з нього ні слова.)