— Спробуй оцю, — сказала врешті. — Це дуже відома й дуже добра книжка. Якщо виявиться, що вона для тебе занадто довга, то скажи, і я підшукаю щось коротше й легше.
— «Великі сподівання», — прочитала Матильда, — Чарльз Діккенс. Я б дуже хотіла почитати.
«Мабуть, я збожеволіла», — подумала пані Фелпс, але Матильді сказала:
— Авжеж, почитай.
Наступні кілька днів пані Фелпс не могла відвести очей від маленької дівчинки, що цілісінькими годинами сиділа у величезному кріслі з дальнього краю читальної зали, тримаючи на колінах книжку. Їй доводилося так робити, бо книжка була дуже важка, щоб тримати її в руках. Вона читала, нахилившись уперед. І яке ж то було дивне видовище — крихітне чорняве створіння, що сиділо, навіть не торкаючись ногами підлоги, і вбирало в себе чудові пригоди Піпа та старої міс Гевішем з її заснованим павутинням будинком, і всі ті дивовижні чари, що їх вимережив словами видатний оповідач Діккенс. Сиділа ця читачка непорушно, тільки час від часу перегортала сторінки, і пані Фелпс завжди відчувала сум, коли надходив час перетинати кімнату й нагадувати:
— За десять хвилин п’ята, Матильдо. Першого тижня, коли Матильда почала вчащати з візитами, пані Фелпс запитала її:
— Твоя мама щодня приводить тебе сюди, а потім забирає додому?
— Моя мама щодня вирушає в Ейлсбері грати в бінґо, — відповіла Матильда. — Вона й не знає, що я сюди приходжу.
— Але ж так не повинно бути, — здивувалася пані Фелпс. — Ти краще відпросися в неї.
— Не варто, — заперечила Матильда. — Вона не схвалює читання книжок. Так само, як і тато.
— А що ж ти, на їхню думку, повинна робити щовечора в порожньому будинку?
— Просто тинятися й дивитися телевізор.
— Он воно що.
— Вона не дуже переймається тим, що я роблю, — трохи засмучено додала Матильда.
Пані Фелпс турбувало, чи безпечно дитині ходити самій по доволі метушливій центральній вулиці села та ще й переходити її, але вона вирішила не втручатися.
За тиждень Матильда перечитала «Великі сподівання», що мали чотириста одинадцять сторінок.
— Мені сподобалося, — сказала вона пані Фелпс. — А пан Діккенс ще щось написав?
— Дуже багато, — відповіла здивована пані Фелпс. — Вибрати тобі іншу книжку?
За півроку під мудрим керівництвом пані Фелпс Матильда прочитала такі твори:
«Ніколас Ніклбі» Чарльза Дікенса
«Олівер Твіст» Чарльза Дікенса
«Джейн Ейр» Шарлоти Бронте
«Пиха й упередження» Джейн Остін
«Тесс із роду д’Ербервіллів» Томаса Гарді
«Назад у землю» Мері Веб
«Кім» Редьярда Кіплінґа
«Людина.невидимка» Герберта Велза
«Старий і море» Ернеста Гемінґвея
«Галас і лють» Вільяма Фолкнера
«Грона гніву» Джона Стейнбека
«Добрі друзі» Дж. Б. Прістлі
«Брайтон Рок» Ґрема Ґріна
«Ферма» Джорджа Орвела.
Це був величезний список, і пані Фелпс аж розривало з подиву й захоплення, але добре було, мабуть, що їй вдавалося себе опанувати. Хтось інший, побачивши, чого досягло це дитинча, здійняв би шуру-бурю й розніс би новину по цілому селу, а то й далі, та пані Фелпс була не така. Вона ніколи не пхала носа до чужого проса й давно вже збагнула, що не варто надокучати дітям інших людей.
— Пан Гемінґвей пише багато для мене незрозумілого, — зізналась їй Матильда. — Особливо про чоловіків і жінок. Та мені все одно подобається. Він якось так це розповідає, що я відчуваю, ніби стою прямо там і дивлюся, як усе це відбувається.
— Гарний письменник завжди примусить тебе це відчути, — пояснила пані Фелпс. — І не турбуйся, що не все тобі зрозуміле. Сядь собі зручніше, й нехай ті слова огортають тебе, як музика.
— Я так і зроблю.
— Ти знаєш, — запитала пані Фелпс, — що бібліотечні книги можна брати додому?
— Я не знала, — здивувалася Матильда. — І мені так можна?
— Авжеж, — підтвердила пані Фелпс. — Як вибереш собі книжку, то принеси мені, щоб я записала — і вона твоя на два тижні. Якщо забажаєш, можеш узяти не одну книжку, а більше.
Відтоді Матильда відвідувала бібліотеку лише раз на тиждень, щоб узяти нові книжки й повернути старі. Її маленька кімнатка перетворилася тепер на читальню, де вона сиділа вечорами й читала, тримаючи нерідко біля себе чашку гарячого шоколаду. Вона ще була дуже маленька й не діставала до різних речей на кухні, тому приносила знадвору з сарайчика невеличкий ящик, на який ставала, щоб дістати те, що хоче. Найчастіше вона готувала собі гарячий шоколад, підігріваючи молоко на плиті в риночці, перш ніж його розмішати. Часом робила собі бульйон або какао. Було так приємно брати з собою в кімнату гарячий напій, ставити біля себе, а тоді сідати й читати вечорами в тихому й порожньому будинку. Книжки переносили її в нові світи, знайомлячи з дивовижними людьми, життя в яких було надзвичайно цікаве. Вона плавала на старовинних вітрильниках з Джозефом Конрадом. Вирушала в Африку з Ернестом Гемінґвеєм та в Індію з Редьярдом Кіплінґом. Мандрувала довкола світу, не покидаючи своєї маленької кімнатки в звичайнісінькому англійському селі.
Матильдині батьки мали доволі гарний будинок, де нагорі були три кімнати, а внизу їдальня, вітальня й кухня. Матильдин тато продавав поїжджені автомобілі, і справи в нього йшли цілком непогано.
— Тирса, — гордо повторював він, — це чи не найбільший секрет мого успіху. І вона мені нічого не коштує. Дістаю її задурно з тартака.
— А навіщо вона тобі? — якось поцікавилася Матильда.
— Ха! — скривився батько. — Так тобі й скажи.
— Я не розумію, татку, як може тирса допомогти тобі продавати старі машини.
— Це тому, що ти мала й дурна, — глузливо сказав батько. Його розмова ніколи не відрізнялася делікатністю, але Матильда до цього звикла. І ще вона знала, що він хвалько, тому безцеремонно його під’юджувала.
— Ти такий розумний, ти зумів скористатися тим, що нічого не коштує, — сказала вона. — Якби ж я так могла.
— Та де тобі, — скривився батько. — Ти дуже тупа. А ось Майкові я розповім, бо він же колись долучиться до мого бізнесу.
Не звертаючи уваги на Матильду, він повернувся до сина й сказав:
— Я люблю купувати машини в тих дурнів, які так різко перемикають швидкості, що там усе зношується й страшенно тарахкоче. Беру таку машину запівдарма. А потім тільки змішую оливу в коробці передач з тирсою, й вона працює, як лялечка.
— І скільки вона так працюватиме, поки знову затарахкоче? — поцікавилася Матильда.
— Доки покупець від’їде якнайдалі, — вишкірився батько. — Кілометрів на сто.
— Татку, але ж це нечесно, — обурилася Матильда. — Це шахрайство.
— Чесно ніколи не розбагатієш, — відповів батько. — Клієнти для того і є, щоб їх дурити.
Містер Вормвуд був щуроподібним коротуном зі щурячими вусиками, з-під яких стирчали зуби. Він любив носити яскраві картаті піджаки з жовтими або салатовими краватками.
— А ось візьміть, скажімо, кілометраж, — вів далі він. — Той, хто купує вживану машину, насамперед хоче знати, скільки вона проїхала кілометрів. Згоден?
— Згоден, — погодився син.
— Отож я купую стару таратайку, на спідометрі в якої понад двісті тисяч кілометрів. Дістаю її запівдарма. Але ж ніхто її в мене не купить з таким кілометражем, правда? А зараз не можна просто зняти спідометр і підкрутити на ньому цифри, як це робилося років десять тому. Там так усе зафіксували, що нічого не зробиш — хіба що ти годинникар абощо. То що я маю робити? Добре помізкувати, хлопче, от що.
— Як це? — здивувався Майкл. Він, здається, успадкував батькову любов до шахрування.
— Сідаю й міркую, як можна перетворити показники кілометражу з двохсот тисяч на десять, не розбираючи спідометра? Ну, таке можна було б зробити, якби дуже довго їхати заднім ходом. Цифри тоді зменшувалися б, правда? Але хто ж це їхатиме машиною задом наперед багато тисяч кілометрів? Це ж неможливо!
— Неможливо, — погодився малий Майкл.
— Отож я чухаю потилицю, — сказав батько. — Сушу голову. Маючи таку добру голову, як у мене, гріх нею не користуватися. І раптом мені стріляє відповідь. Я це відчув миттю, повір, точнісінько, як той розумник, що винайшов пеніцилін. «Еврика!, — вигукнув я. — Знайшов!»
— І що ти, тату, зробив? — запитав син.
— Спідометр, — пояснив батько, — працює від тросика, з’єднаного з переднім колесом. Отож я насамперед від’єдную той тросик від колеса. Тоді беру швидкісний електродриль і під’єдную його до тросика таким чином, що коли дриль обертається, то крутить кабель назад. Розумієш? Стежиш за ходом думки?
— Так, тату, — відповів малий Майкл.
— Ці дрилі крутяться з шаленою швидкістю, — вів далі батько, — тож коли я його запускаю, то цифри на спідометрі зменшуються у фантастичному темпі. Завдяки швидкісному електродрилю я за кілька хвилин позбуваюся п’ятдесяти тисяч кілометрів. А як усе закінчую, то машина має пробіг усього десять тисяч кілометрів і її вже можна продавати. «Майже новенька, — кажу клієнтові. — Проїхала якихось десять тисяч. Належала одній старенькій пані, що тільки раз на тиждень їздила нею до крамниці».