… І йому вже запропонували написати сценарій, де платитимуть за кожний постріл.
Епілог1
У середині травня відбулася презентація книги «Червлена нитка Каріне»… І майже одразу вона була номінована на конкурс «Психологічний трилер року». Подейкували, що автора навіть запросять в журі Шевченківської премії, де він сидітиме поряд з Мурахіним, котрий повіки віків писав російською… Якщо все це справдиться, нарешті квартира в Києві стане досяжною.
На червневому книжковому ярмарку видавець Тинкштейн м'якими нечутними кроками підійшов до Андре й запропонував йому вигідний контракт на наступний роман. Незважаючи на паузу, назвав суму. Тинкштейн був дуже шанованим видавцем. Він давав такі інтерв'ю в українських газетах, що в необізнаного навіть сльози з очей лилися від розчулення – так він зворушливо говорив про українську літературу… Тинкштейн жалівся, що таки замало в Україні гарних письменників, здебільшого самі журналісти туди сунуться… Так любо та приємно баяв Тинкштейн… Один нікому не відомий письменник клюнув на ту «щирість» і відіслав йому свій рукопис. «Безпосередні події в романі відбуваються в Україні, а головні герої – люди, які живуть поруч з нами, – писав бідний початківець. – Найголовніша проблема роману – помилки лікарів. Всі ми сунемо медикам гроші за нібито безкоштовне лікування, а лікують нас часто по-свинськи. Буває, що й помираємо через недбалість лікарів. Чому так? Хто в цьому винний? Лікарі чи держава? Чому не судять лікарів? А на заході – там що, краще? Інша тема твору – сучасний бізнес. У книзі розглянуто проблеми фемінізму, аудиторів, інтелігенції, патріотизму в умовах російськомовного суспільства і багато чого іншого. Увесь роман – то зліпок з життя пересічного українця…».
З відповіддю Тинкштейн не забарився: «Ми розглянули надісланий Вами рукопис роману. На жаль, тематика Вашого роману не зацікавила наше видавництво. Текст також свідчить про необхідність слідкувати за граматичним узгодженням членів речення…»…
Зараз видавець з посмішкою пропонував найкращому детективникові України пристойний аванс. Він не знав, що російське видавництво вже перерахувало йому на особистий рахунок удесятеро більше. Новий роман Андре вирішив писати в Карлових Варах – курорті, де працюють всі порядні літератори. Там він оселиться в готелі і писатиме, писатиме, писатиме… В голові крутився сюжет про психопата – серійного вбивцю…
Тут до нього наблизилась кореспондентка «Свічада седмиці»:
– Андре? Ваші плани на майбутнє?
Та він вже не жахався цього підступного питання.
– Взагалі я поставив перед собою завдання написати щонайменш 50 детективів… Десять я створив, тож лишається 40. В голові вимальовується сюжет: головний герой – серійний вбивця, а дії розгортаються на курорті Чехії.
– О! Це дуже цікаво. Обіцяйте нас сповіщати, як просувається робота.
– До того ж, надійшла пропозиція екранізувати «Червлену нитку Каріне». Тому після відпочинку я приступлюся до сценарію.
– А ви не боїтесь, що фільм буде зовсім іншим продуктом? Наприклад, як це сталося з «Польотом над гніздом зозулі».
– Я готовий до цього. Най режисер знімає, що хоче. То вже буде не мій продукт… Я тільки даю матеріал для сценарію, а з цього зроблять, що їм потрібно, щоб окупилося. До того ж, у мене попереду ще 40 романів…
– Фільм буде українською?
– Ні… Фільм орієнтовано на ринок Росії, тому продюсери замовляють російськомовний варіант. Ви ж розумієте, якщо фільм вийде українською, то він не матиме комерційного успіху.
– Це ви так вважаєте чи продюсери?
– Продюсери…..І я теж.
Тут біля нього промайнув знайомий редактор з глянсового журналу Родько й, вибачившись Андре вирішив підійти до нього та розпитати, хто йому робив євроремонт. Київську квартиру треба буде добре облаштувати, щоб приймати поштивих гостей. Та його випередила письменниця Жанна Горде. Вона кинулася розповідати Родько про свій нелегкий письменницький тягар, адже освітлює вона найважчі теми людського сьогодення: село, проблеми екології… Андре скривився. Сам він Жаннині твори не читав, та той самий Родько колись йому розповідав, що закрив її книжку на тому місці, де головна героїня, сучасна дівчина, зверталася до своїх однолітків: «Гей, голото!» та «Вар'яти падлючі». А Жанну несло: доля її штовхала у комерсантки і вона б зараз гребла гроші лопатою. Натомість обрала інше – бути Письменницею!!! Бо доля долею, а САМ БОГ покликав її, щоб донести до людей ІСТИНУ. І ось вона несе свій тягар, незважаючи ні на що, а її ще й критикують замість того, щоб допомогти матеріально… Вислуховувати далі про чужі тягарі долі була несила, і письменник відійшов до дивакуватої розхристаної дівчинки років двадцяти п'яти, котра писала 7 книг одночасно, чим дуже пишалася. Кошлата літераторка щось доводила хлопчиськові, який намагався читати свої вірші. Дівчисько не звертало на Андре жодної уваги, бо була поглинена своїм торохтінням та віршами… На щастя до нього підбігла Кетрін і вклала в руку флешку, на якій був записаний переклад десяти глав «The red thread of Karine» (або “Karine’s red thread») на чистій англійській мові. Кетрін впевнила, що її друзі провадять перемовини з британськими видавцями. А ще має приятелів у Франції, які допоможуть перекласти роман на французьку…. «Le rouge fil de Karine» або «Le fil rouge de Karine» – вона ще не знає, як правильно.
… Наприкінці червня Андре Цоколька проводжали до Чехії. На залізничному вокзалі зібралися друзі, рідні… Його запевняли, що Карлові Вари – курорт саме для літераторів високого штибу. Розлили шампанське… Дружина Маша сумно підправляла йому сорочку, начебто відчуваючи, що він до неї вже не повернеться…Онучатко смикало діда за штани і белькотіло: «Дідусь писе? Ци не писе?». Зять поводився так, начебто то його виряджали… Свою першу повість він вже видав у місцевому журналі «Дніпрова карусель», через що поводився як іменинник. На серці Андре шкребло як кішка лапою… Раптом витяг з кишені бордову брудну заполоч… Дружина пригледілася: «О! Звідки вона в тебе? То ж з мого плаття! Андре щось подумав про перипетії долі і віддав дружині нитку… Та повертіла її й викинула… Андре мало не кинувся підбирати її та тільки провів очима… Ця нитка – то творча таємниця… Знали б люди, з чого беруться романи! Нитку підняло вітром і вона причепилася до штанів нечепурного сільського дядька, який важко дряпався у вагон… Що ж, йому ця нитка відслужила, то може станеться у нагоді цьому селюкові? Цікава ідея, до речі… Можна її розвинути… І він вирішив в дорозі поближче познайомитися з цим чолов'ягою, щоб випитати подробиці його життя.
А на іншому кінці перону суддя Дорош проводжала сестру на заробітки. Настрій там був прямо протилежним. Недовго Катя проробила бухгалтеркою-касиркою. Півроку пропрацювала, доки її директор не звільнився, а на його місце прийшов Терентьєв. Це була якась рихла істота з пісним обличчям, на якому вирізнялися лише булькаті, як у земноводного, очі. Ця істота не вміла ані керувати, ані спілкуватися з клієнтами. Коли його приймали на роботу, він більше години демонстрував на мапі, які він піднімав філії, сипав цифрами і графіками. Дурне дівча з відділу персоналу роззявила рота… Терентьєву за язика дали 10 тисяч зарплатні, що було більше ніж фонд усієї філії. Допоки не кинулись, що розказні Терентьєва – то мильні бульбашки, він почав прискіпатися до робітників. І Катя, як касирка, була найуразливішою… Він написав на неї донос у центральний офіс – нісенітницю, начебто вона намірялася привласнити гроші клієнта. Ольга вже хотіла підключати до цієї справи начальника РОВД, та сестра терміново звільнилася…
– Катюшо, може залишишся? – спитала Ольга. – Ще не пізно…
– Ні, сестричко…. Треба дітям на навчання заробляти. Та й взагалі…. Ти бачиш, я тут нікому не потрібна… Десять років – котові під хвіст. Поїду – світ подивлюся, гроші зароблю…Якщо в моїй країні я нікому не потрібна, що ж… Поїду за чехами хвости заносити… Як так сталося, що я, зірка всіх обліків та обрахунків, мусила працювати касиркою? І навіть там з мене зробили шахрайку. Я не вмію красно говорити, не вмію ходити по трупах. Ти ж бачиш… Ця країна – для каретникових, топових та терентьєвих. Ця країна – не для нас, а для людей із скляними очима… Мені шкода моїх синів. Щойно там влаштуюсь – одразу їх заберу до себе. Тут їм нічого робити.
А сини її начебто не розуміли, що їх мати їде у неволю. Вони буцали одне одного, а на прощання напівжартома кинули: «Ну що, мамо, полотном дорога!».
… Від’їжджаючи, Андре побачив на пероні знайому суддю.. Очевидно вона когось проводжала. Суддя виглядала зажуреною і дивилась кудись у далечінь… Письменник здивувався, що вона так просто стояла на вокзалі, наче звичайна смертна… Поряд з нею махав рукою рослий красень її віку і два хлопці… «І чого плакати?», – подумав Андре, роздивившись в очах судді сльози…- Чоловік, дорослі сини… Поважна і прибуткова професія».