А що за особистість цей Забаров? Колишній спецназівець… Зі зброєю на «ти». З цього й будемо виходити…
Потихеньку відчинилися двері, й до кабінету боязко зазирнула секретар Марина.
– Там якийсь письменник проситься на судове засідання…
– Який ще до біса письменник?
– Не знаю. Каже, що письменник.
– Вони що? Змовилися? Що ж… Нехай заходить.
У двері протиснувся чоловік середніх років. Охайно та добротно вдягнений: сірі, сумлінно випрасувані штани, блискучі шкіряні туфлі, біла сорочка… Напевно, дружина піклується про зовнішній вигляд свого благовірного… Сам – тілистий, засмаглий, чисто виголений… Його можливо було б назвати навіть імпозантним, якщо б не смішні, трохи відстовбурчені вуха. Напевно в Туреччині засмагав…. З родиною. Все – як у людей…
– Здрастуйте, здрастуйте… – привітався письменник, начебто знав суддю тисячу років.
– Сідайте, будь ласка…
– Дозвольте відрекомендуватися. Відомий письменник Андре Цоколько. Не читали? Пишу детективчики, трилери…
– Вибачте, я такого не читаю принципово.
– А я, вибачте, таке пописую… «Засмажений пес», «Кривавий хлопчик». Знаєте, детективи та трилери – найзатребуваніші літературні жанри, – розглагольствував літератор, розкинувшись у кріслі й поклавши ногу на коліно на американський манер. – Люди полюбляють гострі сюжети. Особливо жахи з вбивствами. Ось можу запропонувати мій останній твір – «Живцем розрізаний».
І Цоколько витяг з своєї блакитної теки книжку з марудною обкладинкою, на якій простягся перерізаний навпіл небіжчик. Суддя розвела руками…
– Пробачте, не маю часу…
Трохи скривджений літератор похапцем запхнув свою книжку до теки…
– Та то я так… Просто щоб ви знали, хто я… Якщо можна – посиджу на вашому засіданні… Знаю, що сьогодні вбивство… А я тут якраз збираю матер’яльчик…
– Хм… Матер’яльчик… Хіба що матер’яльчик… Будь ласка, то – ваше право бути присутнім на судовому засіданні як глядач…
– А можна диктофончиком скористатися?
– Будь ласка…
– А то мені в Заводському районі заборонили…
– То – право судді. Я не забороняю, але прошу попереджати.
«Детективчик, матер’яльчик, диктофончик… подумала Ольга Володимирівна проводжаючи письменника поглядом. – Як каже її зять-лікар: зменшувальні суфікси – перша ознака шизофренії. Як це він ще не сказав «Заводський райончик»?
4
– Встати, суд іде!
Такі банальні, заяложені екраном та книжками, слова. І такі врочисті…. Напевно, цей детективник так і почне свого романа. І вигадає, що в неї дерев’яний клепач і великий зал, наповнений глядачами, які час од часу йойкають, охкають та ахкають. А позаду – двері до нарадчої кімнати. До біса непотрібні думки… Починаємо…
І суддя Дорош звично втулилася в своє старе крісло.
Сьогодні допит свідка Тетяни Кириченко. Невисока тендітна дівчина переступає з ноги на ногу.
– Ким працюєте?
– Бухгалтером у торговому комплексі «Карамель».
– Суд вам пояснює, що ви викликані для допиту як свідок по кримінальній справі за обвинуваченням Миколи Забарова в навмисному вбивстві й носінні зброї. Суд вам роз'ясняє, що у відповідності зі статтею 63 Конституції України й ст. 69 прим ви маєте право давати свідчення рідною мовою, тією мовою, якою вільно володієте, користуватися послугами перекладача, заявляти суду відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань по відношенню до себе, членів родини й близьких родичів, ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?
– Так.
– Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі свідчень, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?
– Так, зрозуміло.
– Скажіть, будь ласка, чи знайомий вам підсудний і якщо так, то з якого часу ви його знаєте?
– Перший раз я його побачила на місці події.
– Чи є у вас підстави обмовляти підсудного, говорити про нього неправду?
– Немає.
– Чи знали ви потерпілого?
– Я його знала, як охоронця з автостоянки. Ми декілька разів просто розмовляли.
– Про що?
– Ні про що…Так ,про життя…
– Чи є у вас підстави говорити про нього неправду?
– Немає.
– Чи знайомі вам інші учасники події?
– Ні, окрім Дениса я там нікого не знала.
Секретар суду звично писала протокол. А автор «Кривавого хлопчика» сидів на останній лаві і з перебільшеною зацікавленістю переводив очі з підсудного на потерпілу.
– Скажіть, будь ласка, в день убивства потерпілого… Чому ви опинилися на околиці міста?
– Денис мене попросив допомогти йому влаштуватись у наш торговельний комплекс менеджером. Бо він познайомився з дівчиною, а та …. Ну…. З добропорядної родини… Денисові соромно було зізнатися, що він охоронець… Cтоянка – на околиці, машин мало й зарплата в нього була невелика. А тут ще й послуги автостоянок подорожчали, й зараз багато хто лишає свої автівки у дворах багатоповерхівок, під вікнами. Я живу поруч з тією автостоянкою… Коли я приїхала, то сказала, що маю пропозицію щодо роботи…
– Зачекайте, секретар не встигає… Далі…
– Але я ніяк не могла з ним поговорити, бо мені увесь час дзвонили по мобільному.
– Хто ще був на стоянці, коли ви приїхали?
– Лисенко… Він стояв біля своєї машини, в кутку, у паркана.
– Чи говорив вам потерпілий Прокопчик про якийсь конфлікт?
– Ні… Він тільки сказав, що цей дядько завжди намагається зробити з автостоянки місце для ремонту своєї автівки і наражається на неприємності.
– Чи здалося вам, що хтось з них був у стані алкогольного сп'яніння?
– Ні.
– Що робив Лисенко, коли ви приїхали?
– Він длубався в багажнику.
– Чи не мав він наміру їхати або йти?
– Ні, він спокійно робив свої справи.
– Чи являв Прокопчик загрозу для здоров'я Лисенка?
– Ні… Я лише почула, як Лисенко сказав, що зараз хтось приїде і всіх тут уриє. Та Денис мені сказав не звертати уваги.
– Що відбувалося потім?
– Приїхав підсудний зі своїм дружком, таким собі лисим здорованем на Міцубіші. Денис якраз вийшов годувати собак, а вони раптом всі троє підійшли, Лисенко штовхнув його й почав лаяти. Я хотіла піти, але мені хтось знову зателефонував і я відволіклася…
– Що у цей час робив підсудний?
– Він запропонував спокійно розібратися…. Потім Денис відіпхнув Лисенка, і той упав.
– А що робив лисий здоровань… Кулик?
– Він не втручався…
– Що було в руках Прокопчика, адже він годував собак? Ложка, ніж, миска?
– Виделка, – прошепотів адвокат підсудного Куреник.
Дивно, але посміхнулися навіть потерпіла з підсудним…
– Скляна банка з-під каші.
– Він міг нацькувати на підсудного собак?
– Не знаю… Собаки швидко поїли й пішли кудись… Я не звертала на їх уваги.
– А банку де подів?
– Банку поставив поруч із мисками… Потім Забаров і Прокопчик вийшли вдвох за паркан, хвилин п'ять вони там розмовляли, та я не чула про що, а потім пролунав постріл і знову почалися суперечки. Я …
– Почекайте, секретар не встигає… Далі.
– За п'ять хвилин голомозий….
– Кулик, – підказала суддя.
– Кулик сказав мені: «Ти б краще йшла звідси, тут чоловічі розмови». І тут із-за паркану з’явився Денис. Обличчя його було червоного кольору. Я закричала …
– Чи чули ви суперечки за парканом? Про що вони говорили?
– Я не чула.
– Що вам заважало чути?
– Паркан, напевно. Я далеко стояла…
– Паркан … Добре…Куди пішов Забаров?
– Я почула другий постріл… Тут мені в очах потемніло…
– Все це відбувалося мовчки, чи вони і далі сперечались?
– Мовчки.
З вікна долинули сигнали автівок. Була п’ятниця, і весільний кортеж з сусідньої багатоповерхівки весело прокотив повз вікна районного суду. В залі стояла задушлива атмосфера, але зачинити вікно не було ніякої можливості, бо кондиціонеру в залі засідань, певна річ, не було. Ольга мимохідь зирнула на письменника і зазначила, що його перебільшену зацікавленість як лизень злизав. Тепер він дивився на учасників процесу з таким виглядом, начебто просидів тут вже років з 10 і мріє, коли все це закінчиться. «Чортів писака…», – подумала суддя й запитала свідка:
– Хто міг бачити перший постріл?
– Не знаю.. Я почула постріл і втратила свідомість… Я подумала, що Забаров зараз прибере мене, як свідка. Мені навіть здалося, що він цілився в мене. До тями й прийшла вже в сторожці…Від шоку я три дні не могла вимовити ані слова. Згодом дізналася, що Денис помер у лікарні.
– У прокурора є питання?