Гарфанг
ЧАС ПРОКИДАТИСЯ.UA
Стас
Тоді, деякий час назад, увечері на свято Незалежності, коли я ледве стояв на неслухняних ногах на березі невеликого сільського ставка, у компанії таких само нетверезих товаришів, я навіть не здогадувався, що лише за кілька хвилин моє життя зміниться раз і назавжди. Аби хтось сказав мені, що я здобуду в результаті такого необережного вчинку, як стрибок із берега у глибоку, але підступну ставкову воду, я б не лише протверезів, а й забрався б від водойми на відстань пострілу. Проте внутрішній голос, заморочений алкоголем, просто не міг достукатися до свідомості… А ще через хвилину я вже летів уперед, до темного плеса ставка, на дні якого зустрічі з моїм нерозумним лобом чекала важезна колода – швидше за все, зламана гілка однієї з багатьох верб, що росли понад ставом. Та, зрештою, не так важливо, чим вона була колись – в результаті нашої «зустрічі» вона стала для мене поворотним каменем на моїй життєвій дорозі. До зустрічі з нею я був звичайним менеджером середньої линки, який щойно розпочав свою кар’єру у великому місті, і жив подібно до тисяч інших молодих, не зв’язаних якимись обов’язками чоловіків. А став…
Самому б розібратися, ким саме…
Свої нові здібності я відчув ще у лікарні, коли через півдоби після стрибка розкрив нарешті очі і розмазані світлом картини світу білого, куди я повернувся, виявилися невеселим лікарняним інтер’єром.
Коли емоції рідні, що не відходила від мого ліжка, вщухли, і я нарешті уяснив, що сталося, то зрозумів – мені фантастично пощастило. В інакшому разі я просто зламав би шию або геть вибив би «з дурної голови п’яні мізки, якщо вони там взагалі були», як прокоментував ситуацію сердитий і наляканий батько.
«Ну нічого, синку, видужуй. Добре, що все обійшлося,» – сказав тоді він і стиснув мою ще слабку руку. Тієї ж миті незрозуміла хвиля емоцій накрила мене, і я раптом побачив – ніби десь згори і здалеку – власне розпластане на березі тіло, і моїх товаришів, що бігають, мов перелякані діти, туди-сюди по березі, і відчув як мені спирає дихання, а голка різкого болю впивається всередину сполоханого серця…
Це все промайнуло за якусь долю секунди, і з переляку та від несподіванки я, мабуть, зблід, проте батьки списали це на мій нездоровий стан. Чесно кажучи, я зробив так само – мабуть, мій хворий мозок ще не геть оговтався від потрясіння – в усіх сенсах цього слова.
А вже наступного дня, під час того, як молоденька медсестра робила мені ін’єкцію, і у моїй голові з’явилися раптом картини бурної ночі в романтичному світлі ароматних свічок у вбраній рожевим кімнаті, я не дуже злякався і списав це на буйство гормонів (ну з ким, зрештою, не буває? Мабуть, починаю видужувати…)
Недобре я почав підозрювати лише коли літній лікар, присівши на край ліжка біля мене, оглядав та обмацував мою голову, і я побачив – ніби на екрані, що з'явився прямісінько посеред голови, якщо так можна сказати – операційну і нерухому на хірургічному столі людину з відкритою грудною кліткою. Це була операція, у якій я ніби сам безпосередньо брав участь; проте замість панічного страху, який би мав відчути я сам – абсолютно далека від медицини людина, у подібній ситуації (чесно кажучи, не переношу вигляду глибоких або відкритих ран), але натомість я відчував сплав рішучості, хвилювання, і легкого сумніву у вірності мною з прийнятого рішення. Коли невідомо звідки взята хвиля картин та відчуттів, мов якась паралельна віртуальна реальність, так само швидко зникла, як і з’явилася, я відчув, як через пласт відносного спокою, у якому перебувала досі моя свідомість, почали пробиватися тоненькі ниточки підступного страху.
– Пробачте, лікарю, – несподівано для себе самого випалив я, – ви сьогодні когось оперували?
Лікар поглянув на мене дещо здивовано, проте за мить його погляд знову став незворушним і ніби направленим углиб.
– Так. Та не турбуйтеся, молодий чоловіче, вам операція не загрожує – ваша черепна коробка витримала удар із честю, і небезпечних ушкоджень ви не зазнали. Думаю, побудете у нас ще добу чи дві під наглядом на всяк випадок, і ми випишемо вас додому.
– Це добре, – пробурмотів я, проте мої сумніви щодо власного здоров’я замість розвіятися, ще погустішали.
Та відчуття справжньої паніки з'явилося після того, як до палати увійшла мама і взяла мене за руку, аби допомогти підвестися з ліжка й трохи пройтися.
Тієї ж миті клята «віртуальна реальність» знов увімкнулася, і я побачив таку картину: веранда нашого дачного будиночку, мій батько і дядько Микола. Обидва по – літньому зодягнуті у майки і широкі «сімейки», сидять за столом, на якому красується майже порожня банка самогону і соковите пір’я зеленої цибулі, впереміж із порізаним салом і шматками чорного хліба. Дядько Микола розповідає щось батькові, той у відповідь гикає і хитає головою, аж кінчики вусів кумедно підстрибують. Проте мені зовсім не смішно: реакція на це видиво – досада і злість. «Знову налигалися, паразити! Знайшов собі виправдання, чоловіче – син у лікарні, то ти горе заливаєш? Думаєш, йому відразу полегшає, якщо ви на чотирьох розійдетеся після тостів за його здоров’я? А ти, Миколо, чим думав, старий телепню? Тобі ж пити не можна! Тобі ж відразу дві «язви» загрожує – стара виразка шлунку і твоя дружинонька, Галька – знов роззявить свого рота і буде на все село тріщати, що це ми тебе тут поїмо!»
Я хапнув повітря і закліпав очима, відганяючи видиво. Допомогло.
Проте мамин сердитий голос ще звучав у моїй голові. То була її реакція на двох любителів «добре посидіти», не моя…
– Мамо, а до нас дядько Микола приїздив учора? – уже дещо згодом ніби між іншим запитав я під час прогулянки вздовж коридору, старанно переставляючи ще трохи неслухняні ноги у синіх капцях по витертому кахлю лікарняної підлоги.
– Так, учора ввечері. А ти звідки знаєш? – здивувалася мати.
– Я? Так ти сама, здається, жалілася, що батько набрався трохи… А вони це найкраще роблять на пару із дядьком, – викрутився я.
– Та ніби й не казала я нічого…
Мамин погляд ще кілька секунд лишався розгубленим, ніби вона вагалася – дивуватись, чи ні, а потім став похмурішим. Її пильний погляд трохи з-під лоба віщував для мене початок «лекції»… І я не помилився.
– Та аби ж лише з ним! – махнула рукою вона. – Ці чоловіки… І ти туди само! Так мало того, що набрався, то ще ж понесло тебе стрибати! А якби – та й навіки? Ти про нас із батьком подумав?!..
Мама нарешті знайшла можливість випустити на волю накопичене і вистраждане. Я не став їй заважати, і тільки мовчки слухав, зрідка киваючи головою. Можна тільки здогадатися, що їм довелося пережити за ті довгі години, поки я «зависав» десь поміж тим і цим світом, і лікарі нічого не могли сказати напевне.
– Мамусь, я винен… – я узяв її за руку, й тут мене знову «накрило»: безсилий розпач і відчуття, ніби твоє серце зсередини розривається на частини. А тіло – непорушне, і ніби неживе, моєї дитини (так, тіло на лікарняній каталці, хоч і було моїм власним тілом, сприймалося як тіло моєї дитини) ледве тримає у собі життя… Це відчуття нестерпного, відчайдушного болю було таким разюче-сильним, що я відразу ж відпустив руку матері, ошелешений.
Так от що довелося пережити матері!
Тепер я починав розуміти…
Вона мабуть помітила, що зі мною щось сталося, проте, на щастя, витрактувала по-своєму, і пом’якшала.
– Та нічого, добре, що добром закінчується… Поговоримо ще колись потім, а зараз – повертайся до ліжка, тобі ще потрібно відпочивати.
Я не став заперечувати, й дістався до свого лікарняного ложа з жорсткою панцирною сіткою самотужки, хоч і не без зусиль – я просто боявся знову доторкнутися до матері, і знову пірнути у щось подібне до того, як кілька хвилин тому.
Саме тоді, втупивши очі у полупану високу лікарняну стелю, я вперше спробував примиритися з думкою, що здатен якимось чином відчувати чужі почуття та якимось чином бачити те, що колись бачили інші.
Тоді я ще не до кінця у це вірив, та й просто не знав, як ставитися до такого «дару».
Але десь глибоко на дні серця лишалося сподівання, що «це» мине – разом із головним болем і нудотою, що встигнули стати моїми звичними супутниками у лікарняних стінах.
Та сподівання не збулися – «дар» нікуди не подівся і після того, як з лікарні мене випустили. Проте із кожним днем я мав можливість переконуватися все більше, що цей так званий дар більше схожий на прокляття…
Ті кілька днів, поки я добував свою лікарняну відпустку разом з батьками на дачі, «напливи віртуальної реальності», як я для себе назвав нову свою здатність «підключатися» до чужої свідомості, контролювати було не важко: уяснивши відразу, що інформація зчитується мною тільки при тілесному контакті, я просто уникав доторкатися до інших людей – це було не дуже складно.